Християнство. Кінець епохи

Коли зрікається сану простий священик – його осуджують,  проте у вищих отців завжди знаходиться пояснення для мирян. Але як пояснити зречення  самого Папи Римського?..

Багато подібних риторичних питань поставив  у фільмі «У нас є Папа» італійський режисер Нанні Моретті. Такою дискусійною тематикою почався у Львові «Тиждень італійського кіно».

Ні для кого неновина, що сучасне суспільство переживає черговий моральний занепад. І так  як релігія є  виразником моральності ,  вона щораз більше втрачає свою сферу впливу. У фільмі йде мова  про католицизм.

Ватикан –  держава в державі,  і не лише зі своїми законами, виявляється,  і самі його жителі вже давно стали «суспільством в суспільстві» – хоча, по правді, мали б бути пасторами спільноти ,  а не окремими її елементами. Власне, оця відчуженість та безсилість сучасної католицької церкви і є основною   проблематикою  фільму.

Головний герой – новообраний Папа (Мішель Пікколі) виявляється не готовий взяти на себе відповідальність за всіх віруючих і кидається навтьоки з Сиктистинської капелли(де відбувалось його обрання). 

«У нас є Папа»  розповідає про превелебних отців  з абсолютно людської сторони( епізоди вживання кардиналами тютюну та антидепресантів, потяг до азартних ігор) .

Щоб відчути себе звичайною людиною – новобраний понтифік тікає  в народ . Перебуваючи між людьми, він розуміє – як віддалилась церква від своїх мирян.

Загалом,  фільм наповнений жартами та легкою іронією , проте Моретті не переборщив : його насмішки з церковних служителів досить толерантні,  навіть,  дружелюбні.

«У нас є папа» – не зухвальство і тим більше не пророкування – це констатація факту : католицизм втратив свій тотальний вплив на людей.   В наслідок відчуженості від реального життя та невірства багатьох  Богослужителів в те,  що вони проповідують.  Як зазначає у фільмі один із кардиналів : «Насправді – пекло пусте...»

Мирослава Ляхович